|
Думка Та не витікає, Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде – Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці, Грає синє море. Думав, доля зустрінеться – Спіткалося горе. А журавлі летять собі Було: Додому ключами На той бік ключами Додому ключами. Плаче козак – шляхи биті Заросли тернами.
1838 Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Хату руйнувати Пустку руйновати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. Може, вернеться надія З тією водою Цілющою, живущою Зцілющою й живущою, Дрібною сльозою. Може, вернеться в некриту Пустку зимувати І укриє, і нагріє Погорілу хату, І вимете, і вимиє Може, вернеться з-за світа В пустку зимовати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить… Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти. Може, ще раз пожурюся Може, ще раз помолюся, З дітками заплачу, Може, ще раз сонце правди Хоч крізь сон побачу… Рядки 25—28 відсутні Стань же братом, хоч одури, Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити??! 1844
Якби зострілися ми знову, Чи ти б злякалася, чи ні? Якеє тихеє ти б слово Сказала б, серденько, мені? Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім і згадала, Сказала б: — Снилося дурній! — А може б, потім нагадала, Сказавши: снилося дурній. А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Коли б недавнє нагадав І заридав би, заридав, Що не осталося правдивим, А сном лукавим розійшло[сь], Сльозами в воду розлилось. Якби побачив, нагадав Веселее та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво! 1848 |
|
Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє. Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! – і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб і не чули. 1847
І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть, Неначе п’яний, очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад отим поганим морем… Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить та гнеться, мов жива, В степу високая трава Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать. 1848
Доля Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку. – Учися, серденько, колись З нас будуть люде, – ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема І йоти кривди за собою! Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже щирий, нелукавий! Мій друже щирий, нелукавий! Мій друже щирий, нелукавий! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава – заповідь моя. 1858
І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки! 1860
|
Університет | Російська Англійська |
© 1998-2014 |